Волинь, забута історія..

 Маловідомою сторінкою в українській історії є діяльність на теренах Волині та Київщини в кінці ХVІ — першій половині ХVII століть так званих социніан. Засновником цієї радикально-реформаційної течії вважається італійський емігрант Фауст Социн (1539—1604), що знайшов притулок у Речі Посполитій і фактично очолив тут протестантський рух «Польських братів».

Социніани в кінцевому підсумку прийшли до висновку, що розум стоїть над вірою. Вони відкинули основні християнські догмати, вважаючи їх «нерозумними», зокрема догмати трійці та боговтілення. Заперечували прихильники цього вчення також існування пекла, ідею первородного гріха та фатального нахилу людини до зла.
Велика увага в їхній доктрині приділялася питанням моралі. Социніани вважали, що не так важливо, яких вірувань дотримується людина; головне, що б вона поводилася у відповідності до євангельської моралі. При цьому наголошувалося на ідеї непротивлення злу насильством. Саме люди, які дотримуються євангельської моралі, з погляду социніан, і є «істинними християнами».
Цей рух набув значного поширення на українських землях, переважно на Волині. Фактично Волинь стала одним із головних осередків цього руху в усій Речі Посполитій.
Социніанами були київський каштелян Роман Гойський та маршалок двору князя Василя-Костянтина Острозького Гавриїл Гойський, який сприяв створенню в містечку Гощі социніанського осередку. Прихильники цього віровчення навіть вважали могутнього князя Василя-Костянтина Острозького своїм покровителем і таємним послідовником. Социніанський поет Еразм Отвіновський присвятив князеві польськомовні віршовані притчі. Про релігійну толерантність чи не найбагатшого магната всієї Речі Посполитої промовисто свідчить той факт, що дочки Василя-Костянтина були одружені з протектором социніан Яном Кішкою та лідером кальвіністів князем Миколою Радзивілом. У боротьбі за права «дисидентів» (некатоликів) православні й протестанти часто об’єднувалися; аріани брали участь у полеміці між єзуїтами і православними богословами, звісно ж на боці останніх. Так, вільнодумець-аріанин Мотовило та М.Броневський (Христофор Філалет) за підтримки князя Василя-Костянтина надрукували відповідь Петру Скарзі (на твір «Про єдність церкви Божої»), виступивши на захист православ’я.
Центром социніанського руху в Речі Посполитій на початку XVII ст. стало містечко Раків у Малій Польщі. З 1600 по 1638 рр. тут проводилися синоди социніан, функціонувала школа, так звана Раківська академія, яка користувалася великим авторитетом. Серед учнів цього навчального закладу було чимало вихідців із України. У Ракові також працювала одна з найкращих друкарень того часу, яка належала Себастьяну Стернацькому. З 1602 по 1638 р. у ній побачили світ 246 книг! Деякі з них були розраховані на українських читачів, зокрема «Антапологія...» Геласія Діпліца, а також драматичний твір «Трагедія руська» — перше відоме нам видання, видрукуване розмовною українською мовою.
У деяких районах України вплив шляхтичів-социніан був настільки великий, що вони не боялися репресій з боку королівської влади. Цілком справедлива думка польського історика Я.Тазбіра, що якби не допомога магната Яна Сенецького в заснуванні Ракова, роль социніанського центру могла відіграти будь-яка інша громада социніан на українських землях. Це фактично відбулося 1638 року, коли католицьке духовенство домоглося-таки ліквідації Раківського центру, звинувативши студентів місцевої академії у скоєнні святотатства, оскільки ті розбили зображення хреста, яке містилося неподалік міста. Цікаво відзначити, що головними винуватцями в цій справі визнали двох учнів родом саме з Волині.
Після закриття Раківського центру значна частина социніанських лідерів переїхала на Волинь, де їм велику підтримку надали шляхтичі Юрій, Андрій та Олександр Чапличі. Головним їхнім осередком тут стало містечко Киселин (тепер село Локачинського району Волинської області). У цьому містечку вже 1612 р. існувала социніанська громада. У 1638, 1639 та 1640 рр. в Киселині відбувалися социніанські з’їзди, на яких були присутніми до трьох тисяч чоловік! Сюди приїздили представники громад не лише зі всіх куточків Речі Посполитої, а й з інших країн.
З 1614 року в Киселині функціонувала школа социніан. Першим її ректором був Євстафій Гізель (Кисель), ймовірний автор полемічного твору «Антапологія...», в якому критикувалася ідея унії православних із католиками. Є.Гізель належав до високоосвічених людей, володів багатьма мовами. Зокрема, йому приписують переклад грецькою мовою книги Томи (Фоми) Кемпійського «Про наслідування Христу», що вийшов у Франкфурті-на-Одері (Німеччина) в 1626 році.
Завдяки социніанським педагогам Матвію Твердохлібу, Якову Гриневичу-Гіжановському (Яну Трембіцькому) та Луці (Юхиму) Рупневському Киселинська школа після ліквідації Раківського центру перетворилася у вищий навчальний заклад (академію) з філією в Береську (тепер село в Рожищенському районі Волинської області). Як свідчать документи, тут навчалися молоді люди різних станів.
Відомим центром социніан на Волині була Гоща (нині районний центр Рівненської області). У цьому містечку вони укорінилися ще в 1600 році. Відкрили тут свою школу, яка функціонувала до 1639 року. Певний час у Гощі жив социніанський історик Андрій Любенецький. Останні свідчення про гощанських социніан припадають на 1644 рік.
У 40-х рр. XVII ст. чимало прихильників социніанства проживало в Київському воєводстві. Серед місцевої шляхти було так багато послідовників цього віровчення, що вони часто домінували на місцевих провінційних сеймиках.
Деякі социніанські громади на українських землях були відносно відомими, й про них збереглася інформація. Так, на Волині вони діяли в Бабині (30-ті рр. XVII ст.), Берестечку (приблизно 40-ві — початок 50-х рр. XVII ст.), Дожві (1646—1653 рр.), Галичанах (40—50-ті рр. XVII ст.), Дорогостаях (кінець XVI ст. — 40-ві рр. XVII ст.), Запорові (згадується в 1618 р.), Іваничах (40—50-ті рр. XVII ст.), Камені-Каширському (згадується в 1641 р.), Ляхівцях (перша половина XVII ст.), Милоставі (поблизу Клеваня), Острозі (згадується в 1617—1618 рр.), Острополі (громада заснована за життя князя
В.-К.Острозького), Рафалівці (згадується в 1646 та 1649 рр.), Собіщині, або Собіщицях (заснована в 1646 р.), Сокулі, Старокостянтинові (згадується в 1617 р.), Тихомлі (згадується в 1641—1643 рр.), Шпанові (згадується в 1626—1629 рр.)... Порівняно менше социніанських громад було в інших регіонах України. На Київщині відомі їхні громади в Ушомирі (40-ві рр. XVII ст.), Шершнях (перша половина XVII ст.), на Побужжі — в Білій Підлясці, Венгрові, Гоздові (з 1617 р.), Круп’ї (перша чверть XVII ст.), Мордах, Суражі (початок XVII ст.). Були вони також на Галичині, зокрема в Заршині, ймовірно, також на Поділлі, але, на жаль, до нас не дійшли відомості про них.
Соціальний склад громад унітаріїв (антитринітаріїв) на українських землях не був однорідним. Провідна роль у них належала шляхтичам, але членами були й міщани. Серед останніх социніани вели активну пропаганду. На користь цього, зокрема, свідчить перший друкований україномовний драматичний твір «Трагедія руська» (опублікований близько 1609—1618 рр.). За своїм змістом він був розрахований на українських міщан.
Одного з покровителів социніанства на Волині, Ю. Чаплича, звинувачували в тому, що він «деяких попів грецької релігії та підданих, дозволяючи їм вільність від всіляких робіт, на ту блюзнірську секту... приводив та привів». Реєстр киселинсько-берестської социніанської громади свідчив, що до її складу входили також міщани українського походження і навіть деякі селяни.
Війна під проводом Богдана Хмельницького змусила социніан згорнути свою діяльність на українських землях. Повстанці вороже ставилися до неправославних, тим більше шляхтичів. Деякі социніанські громади продовжували діяти й після 1648 року. Так, тривалий час вважалося, що киселинсько-берестський осередок социніан був ліквідований у 1644 р. Насправді він, як встановив Я.Тазбір, проіснував до кінця 50-х рр. XVII століття.
Смертельного удару цьому рухові на українських землях завдала не Хмельниччина, а католицька контрреформація. Вже на початку XVII ст. в Речі Посполитій спостерігалися настійливі спроби задушити социніанський рух. Так, у 1611 р. був спалений на вогнищі українець-міщанин із Більська Іван Тишкович за те, що дотримувався социніанського вчення і відмовився присягати іменем трійці. Справа Івана Тишковича викликала великий резонанс, оскільки в Речі Посполитій страта за релігійні погляди практикувалася дуже рідко.
Після того, як социніани перенесли свій центр із Ракова до Киселина, католицьке духовенство Волині розпочало вельми активну боротьбу з ними. У 1640 р. луцький католицький єпископ та володимирський плебан подали скаргу на Чапличів, звинувачуючи їх в організації социніанських шкіл та вільній проповіді свого вчення. У 1644 р. Люблінський трибунал наказав Чапличам закрити засновані ними школи та громади на Волині.
У 1647 р. вийшла сеймова постанова з приводу видання Йонашом Шліхтингом книги «Сповідування віри». Автор за публікацію цього твору був засуджений до смертної кари. Социніан зобов’язали закрити всі друкарні та школи. Відповідно до постанови, друкування, розповсюдження й навіть зберігання в себе крамольної літератури каралося вигнанням із країни та конфіскацією майна.
Наступного 1648 року сейм оголосив, що опіка Варшавської конфедерації 1573 р., яка гарантувала дисидентам певну свободу віросповідання, не поширюється на социніан. Таким чином вони втратили будь-який правовий захист на всій території Корони Польської та Великого князівства Литовського.
У 1657 р. король Ян Казимир видав універсал, який забороняв социніанські з’їзди. А вже 10 червня 1658 р. сейм ухвалив постанову про вигнання взагалі всіх социніан із території Речі Посполитої. Вони, якщо хотіли залишатися на батьківщині, повинні були відректися від свого віровизнання, в іншому випадку — залишити державу протягом трьох років. Потім цей термін був скорочений до двох років. 10 липня 1660 р. було оголошене останнім днем перебування социніан у Речі Посполитій. Правда, і після цього деякі жінки продовжували відкрито сповідувати своє віровчення, оскільки постанова про вигнання поширювалася лише на чоловіків. Тому в 1662 р. сейм змушений був заборонити й жінкам сповідувати цю «єресь». Але навіть такі драконівські закони не могли відразу привести до повного викорінення социніанства. Судові процеси, спрямовані проти представників цього віровчення, тривали в Речі Посполитій до самого початку XVIII століття.
Загалом оцінюючи діяльність социніан на українських землях, ми можемо констатувати, що вона була розрахована переважно на освічених шляхтичів та міщан. Уже це не давало можливості їй стати масовою. Якщо ж додати до цього переслідування з боку влади, певний негативізм із боку православного й особливо уніатського духовенства, то стає зрозумілою маргінальність течії в суспільно-релігійному русі України кінця XVI — першої половини XVII століть.
Однак усе ж таки не варто применшувати значення руху социніан для України. Саме в діяльності симпатиків цього руху ми бачимо спробу синтезувати духовні традиції християнського Заходу й Сходу. Інша річ — наскільки цей синтез виявився вдалим.
Ми аж ніяк не вважаємо випадковим і той факт, що найбільшого поширення в Речі Посполитій социніанство набуло на українських землях, і саме в тих регіонах, де сильними залишаються православні традиції (Волинь, західна Київщина). Социніанство виявилося прийнятним для української православної шляхти. Не випадковими були й намагання «єретиків» вплинути на українську суспільно-релігійну думку. Свідченням цього є драматичний твір «Трагедія руська», ряд полемічних творів, написаних нібито від імені православних («Апокрисис...» Христофора Філалета, «Антапологія...»). А той факт, що ці твори та ідеї, висловлені в них, викликали резонанс у середовищі українських інтелектуалів, свідчить на користь того, що социніанство не було чужим явищем в Україні.       

2 липня 2004
автор публікації : Петро Кралюк   доктор філософських наук, професор (Національний університет «Острозька академія»)  скачать dle 11.1смотреть фильмы бесплатно
+1

   Система Orphus

Добавить комментарий

Оставить комментарий